Блоги → Перегляд
Мітки ФутболПолітикаЄвро 2020Чемпіонат Європи з футболуУЄФАФІФАUEFAFIFAЄвропаКоронавірускоронавірусCovid-19війнаСпортспортАнгліяВелика БританіяСоціалізмКомунізмФашизмНацизмАнархізмДемократіяНаціоналізмсоціалізмкомунізмфашизмнацизманархізмдемократіянаціоналізмЛівий націоналізмлівий націоналізмПерша Світова війнаДруга Світова війнаєвреїЄвреїСокілЛьвівГаличинаУкраїнаАвстро-Угорська імперіяРосійська імперіяНімецька імперіяБританська імперіяВелика війна17 батальйон Мідлсекського полкуПерший футбольний батальйонСенді ТернбуллГуго МайсльКубок МітропиКарл БраунштайнерБернхард ГраубартГотфрід ФуксПетро СоколовПол ДюксПауль СалінВасиль БутусовСРСРТретій РейхНімеччинаСССРБеніто МуссолініМуссолініДучеІталіяАншлюсАвстріяНСДАПЗепп ГербергерЯн ВасевичПольщаРомаРимІтало ФоскіФріц ВальтерФРНВермахтЧервона арміяСтенлі МетьюзОлімпійські ігриОлімпіадаФрансіско ФранкоФранкоМикита ХрущовХрущовЙосип СталінСталінСталинЙосип Броз ТітоТітоФутбольна війнаАугусто ПіночетЧиліNO TO RACISMBlack Lives MatterГарет СаутгейтПетро ПорошенкоПорошенкофутболполітика

«Футбол та політика»

Середа, 21:33, 14.07.21

Рейтинг
90 0
Переглядів
1388

0
0
У цій статті згадуються

«Футбол та політика»

На днях завершився футбольний турнір під назвою «Євро 2020», який чекали 5 років, та який мав би проводитися у червні-липні минулого року. Рік тому, а саме 17 березня 2020 року УЄФА прийняло рішення перенести Євро 2020, яке мало б відбутися з 12 червня по 12 липня 2020-го на 11 червня і по 11 липня 2021 року у зв’язку з поширенням коронавірусу в Європі. Особливість цього чемпіонату, що його вперше мали проводити одночасно в 11 країнах та 11 містах Європи, а не в одній чи двох державах, як раніше. Зробили це все у честь 60-річчя УЄФА (постала в 1960 році). Проте коронавірусна ситуація змінила плани. Європейське футбольне суспільство розділилося на два табори, одні виступали за перенесення Євро, а інші за повне його скасування, так як його відтермінування на наступний рік, могло зробити колапс у міжнародному футбольному календарі на подальші роки. Але чемпіонат таки перенесли і він відбувся. Звичайно я не буду зараз описувати всі основні баталії цього чемпіонату, так як я пишу цю статтю для того, щоб показати як «гра мільйонів» стала частиною політики.

Футбол і політика мають ще звязок з 19 століття, коли футбол тільки но зароджувався. Коли політики, суспільство, держава, нація не могли вирішувати власні питання та реалізовувати власні амбіції шляхом війни, то «війна» перекладалася на інші сфери життя. Поневолені народи намагалися використовувати будь-яку сферу для політичного протесту, політики використовували різні сфери для впливу та загарбання (наприклад тоді з’явилося поняття «економічної окупації»), суспільство для відстоювання власних інтересів. Спорт і футбол, який в 19 столітті набирав ходу, також став не винятком. Звичайні футбольні поєдинки збірних Англії і Шотландії ставали доволі ідейними та політизованими. Так як тоді Шотландія була частиною Великої Британії (як і сьогодні, але з широкими можливостями), на полі футболісти своєю грою намагалися показати і довести, що шотландці це окрема нація, яка має право на самовизначення. До речі перший матч між ними, який ще став першим міжнародним, відбувся у 1872 році.

Наприкінці того ж 19 століття і на початку 20 століття (до Першої Світової війни) по всій Європі масово виникають спортивні та футбольні клуби лівого спрямування. Тобто ці клуби засновувалися соціалістами, комуністами та анархістами, які відстоювали інтереси робітничого класу. Для прикладу це були відомі нині – Селтік (Шотландія), Санкт-Паулі (Німеччина), Ліворно (Італія), Лаціо (Італія), Олімпік Марсель (Франція), Атлетік Більбао (Іспанія, використовували – «лівий націоналізм» – соціалізм + націоналізм Басків), Барселона (Іспанія, «лівий націоналізм» – соціалізм + націоналізм Каталонців), Реал Бетіс (Іспанія), Рапід Відень (Австрія), Тоттенгем Готспур (Англія, заснований в єврейському кварталі лівими-євреями, тому отримав назву «єврейського клубу»). Згодом після Першої та Другої Світової війни до них приєдналися – АЕК (Греція), Омонія (Кіпр), Хапоель Тель-Авів (Ізраїль), Райо Вальекано (Іспанія).

Праві також не відставали від лівих, і створювали власні клуби. Але яскравим прикладом націоналізму у футболі є чеський спортивний рух – «Сокіл», який заснував Мірослав Тирш у 1862 році. Тоці Чехія, або як її тоді називали – Богемія, була у складі Австро-Угорської імперії, у яку входило багато слов’янських націй як чехи, поляки, словаки, українці (галичани, буковиняни та закарпатці), словенці, хорвати, боснійці. І чеський спортивний рух «Сокіл» намагався шляхом спорту лобіювати національні інтереси поневолених словянських народів Австро-Угорщини. Так як окремі політичні організації одразу ж переслідувалися і заборонялися австрійською владою. У результаті в Львові (Лемберг – австрійська назва міста) на Галичині виникає перша польська спортивна організація – «Сокіл» (1867) і згодом українська, і також «Сокіл» (1894). Львівські соколи (польські і українські – галицькі) політично виступали за здобуття свободи і утворення власних держав. Але що одні, що другі бачили Східну Галичину (українську з центром у Львові, а польська – це була Західна Галичина з центром в Кракові) у своїй державі (польській та українській). Тому це додавало додаткових пристрастей і принциповості у політичному, і спортивному протистоянні в якому явно перемагали - поляки.

Футбол напередодні Першої Світової війни набув широкої популярності у Великій Британії, тому з початком Першої Світової (серпень 1914 року) влада на стадіонах проводила агітацію, щодо вступу у лави добровольців на фронт. У той момент в Англії ця гра була доволі популярна і навіть початок «Великої війни», не відбив бажання глядачам приходити на трибуни та заповнювати їх вщент. Звісно багатьох нефутбольних людей це обурило і вони кричали про це, мовляв, що «поки одні служать британській короні та гинуть на полях Західного фронту, то інші ходять на стадіони». Справа в тому, що Англія у 1914 році, понесла великі людські втрати на фронті і по суті довелося формувати «нову армію». Тому для мобілізації глядачів, вирішили залучити і самих футболістів, а саме тодішніх зірок Англії, таких як Вів Вудворд, Біллі Бейкер, Джордж Скотт, Сід Вілхауз, Вільям Джонас, Френк Баклі, Фред Кінор та багатьох інших. Вони сформували «17 батальйон Мідлсекського полку», який згодом назвали – «Перший футбольний батальйон». Налічував цей полк приблизно 600 футболістів з яких після закінчення війни, повернеться близько ста чоловік. Важко повірити, що в ньому служили футболісти таких зіркових в ті часи і нині команд як: Челсі, Арсенал, Тоттенгем, Фулхем, Крістал Пелас, Вест Гем, Ліверпуль, Манчестер Юнайтед, Манчестер Сіті, Кардіфф Сіті, Нотінгем Форест, Редінг, Ньюкасл, Астон Вілла, Норвіч Сіті, Лестер Сіті, Сток Сіті, Вест Бромвіч і багатьох інших клубів.

Близько 500 футболістів цих клубів загинуло на фронті, одним із визначних футболістів був Сенді Тернбулл, який провів 110 поєдинків за Манчестер Сіті та забив 53 м’яча, а за Манчестер Юнайтед провів 220 поєдинків та забив 90 м’ячів! З МЮ та Ман Сіті по разу виграв Кубок Англії, а з «Червоними дияволами» (Манчестер Юнайтед) двічі вигравав Суперкубок Англії та Чемпіонат Англії. В 1915 році, вступив у «футбольний батальйон» через пожиттєву дискваліфікацію, стосовно участі в договірних матчах (уже тоді грали на «кантору»), але йому асоціація повідомила, що якщо він добровольцем піде на фронт, то дискваліфікація скасується! За роки війни Тернбулл дослужився до молодшого сержанта, а закінчив війну та можливо життя в Битві при Аррасі у 1917 році. Є версія того, що він попав в німецький полон, де можливо від поранень помер. Та його тіла не було знайдено, серед списків полонених також не знайдено, і ніякої звістки після війни про нього не було. Тому 3 травня 1917 року вважається офіційною датою його смерті. У нього була дружина та четверо синів. А в 1919 році Футбольна асоціація Англії зняла з нього дискваліфікацію – посмертно! Складно нині усвідомити те, що тоді могли так просто відправити «улюбленців мільйонів» на фронт, де вони гинули. Але стосовно справедливості, то це було чесно, бо всі ми смертні, незалежно від того, хто ким є. Та журналісти і суспільство тоді було невдоволене, бо в Англії  нараховано було - 5 тисяч професійних футболістів, а призвали лише – 600 «любителів копанки»! Але як там не було, але це був перший яскравий та масовий приклад використання політикою футболу.

Звичайно в роки Першої Світової війни призивали не лише британських футболістів, ай німецьких, французьких, російських, італійських, угорських та австрійських. Так для прикладу автор однієї крилатої футбольної фрази – «найкраща оборона – це атака» - австрійський єврей Гуго Майсль, пішов добровольцем на фронт, де був офіцером постачання боєприпасів та продовольства (чисто єврейська справа). Також Майсль став «батьком» Чемпіонатів Європи з футболу, бо саме він першим ініціював створення міжнародного турніру між європейськими національними збірними – Кубок Мітропи (1927), або як ще його називали - Кубок Центральної Європи. У 1914 році на фронт був мобілізований також один із лідерів збірної Австрії – Карл Браунштайнер, який служив артилеристом і потрапив в полон після блокади російськими військами фортеці міста Перемишля (нині Польща) у березні 1915 року. Був висланий в Ташкент, де в квітні 1916 року помер від тифу. В лавах збірної Австрії також були уродженці Галичини, а саме міста Болехів (нині Івано-Франківська область) – Бернхард Граубарт. По неофіційним даним Граубарт загинув на Східному фронті Першої Світової. Також був призваний лідер та голеадор збірної Німецької імперії – Готфрід Фукс (був німецьким євреєм). Під час війни служив в артилерії і був нагородженим Залізним хрестом. В 1937 році через режим нацистів емігрував в Англію, а в 1940 році в Канаду, де помер у 1972 році. Особливий тим, що долучився до історичного розгрому збірної Російської імперії – Німецькою, на Олімпійських іграх 1912 року в Стокгольмі (Швеція) з рахунком – 16:0!!! Де забив 10 із 16 м’ячів!!!

На тих же Олімпійських іграх 1912 року за Російську імперію грав – Петро Соколов, який згодом після революції 1917 року прославився своєю шпигунською діяльністю. У 1912 році став чемпіоном Петербурга та Російської імперії з футболу (збірна Петербурга). Під час війни закінчив школу прапорщиків, був ярим монархістом. З початком Громадянської війни примкнув до Білогвардійців. З 1918 по 1922 рік працював на британську розвідку, співпрацював з відомим британським розвідником – Полом Дюксом. З 1923 року очолював у Фінляндії розвідку російської Біло-еміграції (білогвардійці). Під час Радянсько-фінської війни (1939-1940) у звані капітана служив у відділі пропаганди. Неодноразово виїжджав у табори полонених, де агітував за перехід на бік фінів та біло-емігрантів. З виходом Фінляндії з війни у вересні 1944 року (Фінляндія була союзницею Німеччини) покинув країну, так як був одним із перших в списках СМЕРШу і комісії Жданова. Перебрався у Швецію в місто Енчіпінг, де працював у місцевому спортивному клубі. Одружився на шведці – Ютті Салін. Мав двох синів та три дочки. Помер у 1971 році від пухлини мозку. Похований у тому ж місті під іменем та прізвищем – Пауль (Петер) Салін.

Його одноклубник (ФК «Унітас» Санкт-Петербург) Василь Бутусов, який був найкращим центрфорвардом Російської імперії, також був призваний на фронт. Він також був чемпіоном Петербурга та імперії (1912 – збірна Петербурга). Забив перший м’яч збірної Російської імперії, і став першим її ж капітаном. В якості рядового-мотоцикліста у квітні 1915 року на Галичині потрапив у австрійський (німецький) полон. З 1919 по 1921 рік служив у Червоній армії. Під час Другої Світової був призваний на фронт в якості помічника командира. У листопаді 1941 року біля Ленінграду потрапив знову у німецький полон, де пробув, аж до квітня 1945 року. Був звільнений американцями у районі Нюрнберга. Повернувся в СРСР (по неофіційним даним був у концтаборах), де помер у Ленінграді в 1971 році, як і Соколов (1971).

Як показують факти, а в роки Першої Світової війни футболісти лишалися простими смертними, незалежно від їхнього статусу. Згодом у 20-30-ті роки футбол явно політизується, і яскравим прикладом стануть чемпіонати світу з футболу. З появою у Європі авторитарних режимів, як фашизм (Італія – Муссоліні, Іспанія – Франко, Португалія - Салазар) та нацизм (Веймарська республіка – Третій Рейх - Гітлер) футбол посів важливе місце у сфері політичної пропаганди. Так у фашистський Італії Беніто Муссоліні в 1934 році проводили чемпіонат світу з футболу (це був другий чемпіонат, перший був у 1930 році в Уругваї). Дуче (Муссоліні) як любитель футболу детально слідкував за чемпіонатом і своєю збірною, яка таки дійшла до фіналу, де мала зійтися з Чехословаччиною.

Так в Римі 10 червня 1934 року відбувся фінал. За легендою (так як офіційного підтвердження не мала) кожному гравцю збірної Італії за перемогу обіцяли – 20 тисяч лір. А у разі поразки – репресії. Згодом гравець збірної Італії Луїджі Монті згадував: «Слава Богу нам не довелося на своїй шкурі перевірити, чи була обіцяна в’язниця - пустою погрозою, чи нас справді хотіли покарати, якщо не виграєм фінал» - зазначав Монті. У результаті в додатковий час, завдячуючи голу Анджело Скявіо збірна Італії перемогла Чехословаччину з рахунком – 2:1. Дуче був задоволений, а футболісти – живі та з грошима і славою.

Наступний і третій по рахунку чемпіонат світу проводився у Франції в 1938 році. На той момент у Європі вже було неспокійно – в Іспанії йшла Громадянська війна, а Австрія була приєднана Аншлюсом до Третього Рейху . Та й так «смерділо» війною у Європі судячи з останніх політичних та військових інтриг. Проте перед збірної Італії була поставлена ціль – захист титулу. І збірна Італії це зробила, перегравши 19 червня 1938 року в Парижі – Угорщину з рахунком 4:2. За легендою за кілька хвилин до стартового свистка фінального матчу, італійські футболісти отримали телеграму від Беніто Муссоліні: «Перемога або смерть». Тому футболісти більше грали не за Кубок світу, а за своє життя.

Так! Великий Дуче вмів і знав як мотивувати футболістів, не то що якісь там ліберали. Дуче сказав - футболісти зробили! Ще й до того при Муссоліні збірна Італії мала 100% результативність – два чемпіонати світу (1934, 1938) – два титула чемпіонів світу (1934, 1938). На перший чемпіонат світу 1930 року в Уругваї, збірна Італії не попливла. Напевно таку практику Муссоліні потрібно застосовувати нині для мотивації гравців збірної України – «перемога або Донбас». До речі збірна Третього Рейху на цьому чемпіонаті 1938 року складалася з німецьких футболістів та австрійських. НСДАП була дана вказівка, щоб в складі було порівно німців та австрійців (в честь Аншлюсу). Але тренер Зепп Гербергер нажаль за короткий час не зміг поєднати два різні стилі – «силовий – німецький» та «технічний – австрійський». Тому збірна Рейху, ще в 1/8 фіналу програла Швейцарії. Також на цьому чемпіонаті світу у складі збірної Польщі був львів’янин – Ян Васевич, гравець львівської Погоні, яка до 1939 року завоювала чотири чемпіонства. Як би там не було, але чемпіонат світу 1938 року став самим політизованим за всю історію чемпіонатів світу та багатим на події.

Також слід відмітити, що Беніто Муссоліні вболівав за футбольний клуб «Болонья». А при його режимові з’явився відомий нині клуб – «Рома». У 1927 році секретар римської фашистської партії – Італо Фоскі дав наказ створити у Римі клуб, який міг би боротися з гегемонію північних команд як Дженоа, Торіно, Ювентус, Інтернаціонале, Болонья. Тому кілька столичних команд обєднали в одну – «Рому». Тільки футбольний клуб «Лаціо» завдячуючи генералу поліції Джорджіо Ваккаро уник цього об’єднання. Як результат «Рома» при фашистах двічі здобувала бронзу чемпіонату Італії (1929, 1932), двічі срібло (1931, 1936), раз чемпіонство (1942), двічі доходила до фіналу Кубка Італії, де програвала (1937, 1941). Колега Муссоліні із Іспанії Франсіско Франко (також фашист) вболівав за «Реал» Мадрид. За «Реал» практично всі провідні фашисти Іспанії вболівали. А от Адольф Гітлер за однією з версій вболівав за «Шальке» Гельзенкірхен.

Під час Другої Світової війни багатьох футболістів Третього Рейху кинули на фронт, де відповідно багато хто з них загинув. Серед тих гравців був майбутній чемпіон світу 1954 року у складі ФРН (Федеративна Республіка Німеччина) – Фріц Вальтер. В 1942 році його гравця «Кайзерслаутерна» призвали на Східний фронт, де він потрапив у полон. По одній із версій він був в Угорщині у концтаборі, де грав у футбол з охоронцями. Згідно легенди від розстрілу або від заслання в Сибір, його врятував один із угорських охоронців, який бачив гру Вальтера за збірну Третього Рейху. Охоронець сказав, що Вальтер не німець, а австрієць, який потрапив під дію Аншлюсу 1938 року (приєднання Австрії до Німеччини). По іншим даним Вальтер потрапив у той же радянський концтабір, але в Румунії. І його врятував російський комендант табору – майор Жуков. Згодом Вальтер нібито намагався знайти цього майора Жукова, який врятував йому життя. Сам Жуков по версії був футбольним фанатом, тому кілька ешелонів німецьких полонених в Сибір поїхали без Вальтера. Жуков дізнавшись, що місто Кайзерслаутерн у французькій зоні окупації, видав документи Вальтеру і його брату Людвігу, та з французькою місією Червоного Хреста відправив додому.

В загальному у складі збірної ФРН на чемпіонаті світу 1954 року (перший чемпіонат, коли німців після війни допустили до розіграшу) грало 5 гравців, які служили у Вермахті та безпосередньо на фронті. Це були: Фріц Вальтер, Тоні Турек (воював в Польщі, СРСР, на Західному фронті), Пауль Мебус, Карл-Гайнц Мецнер, Ріхард Геррманн. Були також футболісти, які служили у Вермахті, але вони служили на території Німеччини та грали у футбол. А тренер Зепп Гербергер, ще в 1933 році вступив у лави НСДАП (був ветераном Першої Світової війни). Звичайно також воювали футболісти з Франції, Британії, але уже без футбольних батальйонів, СРСР, але, які були маловідомі, так як радянські спортсмени не брали участі в міжнародних змаганнях, аж до 1952 року. Проте на відмінну від Першої Світової, де йшли на фронт навіть зірки футболу, то під час Другої Світової йшли на фронт ще маловідомі футболісти як Фріц Вальтер та для прикладу Стенлі Метьюз (перший володар Золотого м’яча – 1956 рік), який під час війни служив у британських ВПС під Блекпулом.

У 1958 році конгрес УЄФА прийняв рішення проводити раз в чотири роки Кубок Європи (лише з 1968 року, турнір почав називатися «Чемпіонатом Європи»). В той же 1958 рік відбулася велика подія, вперше в історії чемпіонатів світу у фінальній частині (і взагалі вперше у розіграші) брала участь збірна СРСР. Справа в тому, що радянська влада до Другої Світової війни не визнавала ніякі «капіталістичні ігри» (так їх називали в СРСР) починаючи від чемпіонатів Європи та світу і закінчуючи Олімпіадою. Тому відповідно радянські спортсмени не брали участь в них. Лише в 1952 році СРСР зрадив своїм ідеологічним переконанням і вступив в «капіталістичні ігри». І це була літня Олімпіада в Австралії (1952 рік). Тобто від 1922 року (від моменту офіційного заснування СРСР) і до 1952 року, радянські спортсмени – 30 років не брали участі в міжнародних змаганнях.

На чемпіонаті світу 1958 року збірна СРСР дійшла до ¼ фіналу. Найбільш принциповим суперником збірної СРСР стала збірна Федеративної Республіки Німеччина (ФРН). Так на чемпіонаті світу 1966 року в Англії, у півфіналі збірна СРСР зійшлася з ФРН, якій програла з рахунком 2:1. За цю поразку гравці збірної СРСР отримали шквал критики, через те що вони програли «фашистам»! Але на цьому критика не закінчилася, бо в матчі за третє місце СРСР поступився Португалії, і вернувся додому з «деревом». Хоча радянських футболістів мучив не програний матч за бронзу, а півфінальний, де вони поступилися ідеологічним ворогам – капіталістам та ще й німецьким з якими 21 рік тому воювали (1945-1966 – 21 рік). За поразку «фашистам», ще довго нагадували гравцям збірної СРСР у них вдома.

А тепер повернемося до чемпіонатів Європи, і до першого розіграшу в 1960 році. На відбірному шляху збірна СРСР подолала збірну Угорщини, і в ¼ мала грати зі збірною Іспанії, за яку тоді грали світові зірки як Альфредо ді Стефано, Ладіслао Кубала та Луїс Суарес. Перший матч мав відбутися в Москві, а матч відповідь через десять днів в Мадриді. Дане протистояння мало глибоке політичне підгрунтя, так як стикалися дві держави – двох різних ідеологій – радянського комунізму та іспанського фашизму. Тому саме політики вирішили долю цього матчу. Франсіско Франко заборонив своїй збірній летіти в Москву. Звісно такою ситуацією скористалися радянські. Федерація футболу СРСР негайно виступила зі заявою: «Федерация футбола СССР глубоко возмущена грубым вмешательством франкистских властей, сорвавших встречу испанских и советских футболистов. Фашист Франко и его приспешники давно известны своей враждебностью к дружеским контактам, они не в первый раз срывают встречи, организуемые спортивными федерациями...».

В той же день з листом до іспанських «колег» (так як в Іспанії футболіст - це була професія, а в СРСР – ні!) звернулися гравці збірної СРСР: «Уважаемые спортсмены - участники сборной футбольной команды Испании! Не только мы и наша спортивная общественность, но и самые широкие круги любителей футбола во всех странах не могут без возмущения отнестись к такому грубому вмешательству фашистского диктатора Франко, сорвавшего одно из крупнейших соревнований европейского чемпионата...». Також на цю подію відреагував сам Микита Хрущов! Під час «Всесоюзної ради ударників комуністичної праці», він зазначив стосовно матчу: «...И в большом, и в малом Франко пресмыкается перед своими хозяевами. Весь мир смеется сейчас над его последним спортивным трюком. Это он с позиции правого защитника американского престижа забил гол в свои ворота, запретив испанским футболистам встречу с советской командой».Але Хрущов забув ситуацію, яка склалася рік тому. В січні 1959 року в столиці Чилі – Сантьяго, проходив чемпіонат світу з баскетболу. Збірна СРСР в передостанньому турі виграла збірну США, і стала де-факто чемпіоном світу. Для того, щоб оформити титул де-юре, їй залишилося вийти на паркет на гру останнього туру, проти збірної Тайваню, яка виступала під прапором Китаю. Радянські спортсмени готувалися до матчу, але політики не дали вийти на паркет проти збірної, яка по їхнім словам - «никого не представляет». В результаті по очках збірна Бразилії стала чемпіоном світу.

А тепер знову вернемося до футбольного матчу СРСР – Іспанія, де врешті-решт іспанцям зарахували технічну поразку через відмову грати. Так збірна СРСР вийшла у фінальну частину, яка починалася з ½ фіналу. Турнір проводився у Франції, де в півфіналі СРСР переграв Чехословаччину (3:0) і вийшов у фінал. Фінальний матч проводився 10 липня у Парижі на стадіоні «Парк де Пренс», де збірна СРСР переграла збірну Югославії з рахунком 2:1 та стала чемпіоном Європи. Це був найголовніший день радянського футболу, бо СРСР виграв перший і останній міжнародний турнір. І також матч мав політичне підгрунтя, бо комуністичні СРСР і Югославія в обличчях Йосипа Сталіна та Йосипа Броз Тіто, ще в 1949 році розірвали політичні стосунки. Бо Сталін хотів створити Балканську федерацію з Югославії, Болгарії, Румунії, Албанії, Греції, а ТІто був проти! Тому навіть після смерті Сталіна (1953) стосунки між СРСР та Югославією були доволі напружені.

Проте збірній СРСР таки довелося грати проти Іспанії на наступному Чемпіонаті Європі 1964 року, який проходив у тій же Іспанії. У фінальному поєдинку на «Сантьяго Бернабеу» в Мадриді – 21 червня 1964 року – збірна Іспанії переграла збірну СРСР з рахунком 2:1! І в Москві, і в Мадриді політики слідкували за цим матчем. В Мадриді на стадіоні особисто у так званій VIP-ложі був головний фашист Іспанії – Франсіско Франко. Після фінального свистка Франко святкував, а от в Москві «рвали і метали»! В результаті тренера збірної СРСР – Костянтина Бескова негайно звільнили, а футболістів словесно засудили і вичитали комуністичну мораль (по неофіційним даним, їх ще тягали на допити радянські спецслужби).

В історії футболу були також моменти, коли футбол сприяв навіть миру на фронті і появі війни. Напередодні Різдва – 24 грудня 1914 року на Західному фронті Першої Світової війни у пн-сх Франції, між британськими і німецькими окопами був зіграний футбольний матч. Тоді німецькі і британські солдати влаштували перемиря, яке згодом командування засудило. По деяким джерелам німці виграли у британців з рахунком 3:2, а інші джерела зазначають, що була нічия. Проте незважаючи, який там був насправді результат, а матч сприяв тимчасовому «різдв’яному» миру між солдатами двох армій, які прагнули припинення цієї «скотобійні».

Також в історію увійшла «футбольна війна», яка відбулася у 1969 році між Гондурасом та Сальвадором. Тоді в Гондурасі було багато емігрантів із Сальвадору, ще + економічні проблеми. Пік політичної кризи між цими двома країнами відбувся під час матчів, які мали визначити хто з цих двох збірних вийде у фінальну частину чемпіонату світу. Під час другого матчу в Гондурасі почалися масові безлади, їх жертвами стали сальвадорці. Кілька десятків (по деяким даним – кілька сотень) сальвадорських емігрантів були вбиті. Від 60 до 130 тисяч сальвадорців втікали з Гондурасу. Їхнє майно було пограбоване. А через два тижня почалася війна – армія Сальвадору вторгнулася на територію Гондурасу. В ході війни загинуло близько 2 тисяч людей, в основному мирних жителів Гондурасу. А збірна Сальвадору таки вийшла у фінальну частину чемпіонату світу 1970 року в Мексиці.

Чемпіонат світу з футболу також часто використовували, як один з інструментів культурної ізоляції країн. Наприклад, 1962 року на прохання Африканського футбольного союзу, від участі в турнірах під егідою ФІФА була відсторонена Південна Африка. Федерація футболу таким чином підтримала Африканський національний конгрес, який закликав до всебічного бойкоту расистського режиму апартеїду в ПАР, надто після розстрілу там семи десятків людей у Шарпевіллі (1960) та репресування антиапартеїдних активістів (серед них і Нельсона Мандели у 1962). А 1973 року відмовилася грати збірна СРСР. Стиковий матч за участь у фінальній частині чемпіонату світу мав відбутися зі збірною Чилі на їхньому Національному стадіоні. На ньому роком раніше після державного перевороту, військові на чолі з Аугусто Піночетом утримували до 40 тисяч бранців з-поміж політичних опонентів, катували й розстрілювали прихильників лівого (комуністичного) руху. СРСР звертався до ФІФА з проханням перенести місце проведення матчу, однак йому відмовили. Тому радянська збірна не приїхала, а чилійські гравці символічно забили м’яча в порожні ворота, отримавши технічну перемогу 1:0.

Нині світовий футбол також охоплений політикою, і нині в ньому домінує демократія, яка поширює політичні гасла, як «NO TO RACISM», тобто – «ні расизму». А в теперішні дні підтримує акцію «Black Lives Matter» - «життя чорних важливе», де охочі футболісти стають на одне коліно в честь підтримки цієї акції. Але останніми днями з цієї акції жартують. Справа у тому, що в фінальному поєдинку Італія-Англія (11 липня), який в основний та доданий час завершився з рахунком 1:1, було поставлено пенальті. В результаті італійці перемогли 3:2. Все було б нічого, але три пенальті у англійців не забили – чорні, тобто темношкірі (як зазначає демократія). Два пенальті забили – білі. Так по всій Європі – всі опоненти цієї акції жартують, що це «кара Господня» за це «коліновставання». Справа у тому, що збірна Англії та англійський чемпіонат є передовими у європейському футболі стосовно акції «Black Lives Matter». Тому з них нині жартують всі кому не лінь. Хоча дехто зазначає, що головний тренер збірної Англії – Гарет Саутгейт, спеціально поставив  бити пенальті перших двох – білих, а останніх трьох – чорних. Щоб переможний гол точно забив – чорний і тоді вся компанія «Black Lives Matter» була б в екстазі. Та щось не зійшлося. Але «промахи чорних важливі»! А ця подія – це знак «коліностоячим», що їхня акція безглузда та расистська, бо «життя всіх важливі»!

Також після агресії Москви щодо України в 2014 році, заговорили про перенесення чемпіонату світу 2018 року з Росії в якусь іншу країну. Проте чемпіонат залишили в Росії, а ближче до самих змагань провідні європейські збірні заговорили про бойкот. Україна також на словах бойкотувала, і цю ідею підтримував колишній президент України – Петро Порошенко. У самій Україні виникло два табори – одні виступали за бойкот, а інші за участь збірної в чемпіонаті, щоб на теренах агресора перемагати. Але збірна України, ще під час відбору, осінню 2017 року покінчила з цими дискусіями проваливши кваліфікацію до фінальної частини чемпіонату світу в Росії. А українські та російські клуби і збірні з 2014 року УЄФА та ФІФА розводять у футбольних змаганнях.

P.S.

Хтось каже, що футбол – це більше чим гра, а хтось – ні. Проте, як показує історія, футбол використовувався політикою, ще на стадії свого зародження. Футбол використовували в якості пропаганди служби на фронті, а з футболістів формували окремі батальйони, футбол сприяв тимчасовому миру на передовій, футбол був небайдужий найбільшим диктаторам 20 століття, футбол ставав причиною війни, і футбол став засобом промивання мізків. І після цього погоджуєшся, що можливо футбол є чимось більшим, аніж просто як гра. Хоча якщо задуматися про суть цієї гри, то задаєшся питанням - як біганина 22 футболістів на полі за мячем, може сприяти появі війни, політичній пропаганді та миру? І тут згадуєш слова багатьох людей, які зазначали, що футбол став наркотиком для суспільства і породив масову залежність, яка автоматично стала інструментом впливу для політики.

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі